Жінка у пшеничному колоссі

"На старих фотографіях мертві сміються..."
Л. Костенко

             Пані на дивані сьогодні їхала у трамваї і уявляла своє серце. Думка про цей орган викликає якийсь панічний страх. Моя бабуся завжди забороняла мені спати на лівому боці. Казала, що серцю потрібна свобода, що воно має безперешкодно стукотіти в грудях. Мені вже двадцять два і я досі намагаюсь не спати на лівому боці, а якщо й прокинусь так посеред ночі, то засмучуюсь, ніби порушила бабині "закони" Сьогодні моїй бабусі було б сімдесят шість років. Її звали Агафія. Чомусь всі знайомі і родичі називали бабу Галею. Мене завжди дивувало те, що ніхто не хотів використовувати такої рідкісної краси їм'я.
             Іноді я приходжу на  могилу баби Гафії і мені здається, що вона сердито дивиться на мої червоні нігті. А буває поглядає  лагідно-лагідно, ніби хтось гладить мене по щоці.
              Я пам'ятаю її різною. Пам'ятаю, як вона водила мене у художню школу в своєму зеленому плащі. Пам'ятаю, як  разом дивились "Есмеральду". В часи Помаранчевої революції ми   любили програми з  Романом Скрипіним, ніжно називали ведучого Скрипкою. Мабуть,  в інших світах,  баба  собі дивується з того, що я обрала  журналістський фах. В дитинстві  бачила себе скульптором, художником, дизайнером одягу, але точно не журналістом.
            З моєю бабусею завжди було весело. Вона робила все, щоб я почувала себе потрібною і важливою, пробуджувала в мені дух авантюризму і змін. Одного разу  в хаті вимкнули електрику. Була зима. Не така, як теперішні!Справжня! Снігу намело по коліна. В баби була коза. Її ми називали чи то Зірка, чи то Білка. Точно не пригадаю. Баба дала мені в руки свічку, і ми разом пішли доїти козу. Я йшла важко, натхненно ступаючи ногами у сніг, оберігала свою свічку від вітру.  Здавалось, що то якесь секретне завдання, про яке знаю тільки я і бабуся. Почувала себе дуже важливою. Без моєї допомоги козу не подоїти! Я тримаю свічку! Я приборкувачка снігу! Я приборкувачка вітру! Я приборкувачка кіз!
                На Святий вечір я теж мала свою місію. Більш важливу, ніж квокання під столом у сіні. Хоч квокала і кукурікала я залюбки. Кажуть, від того кури добре несуться. Мені потрібно було  покласти трохи куті та вареник у маленьку тарілку. Її треба було поставити  на підвіконник, промовляючи: "Запрошуємо вас, янголи, до вечері!" Прокинувшись вранці, я швидко  бігла до вікна подивитись, чи їли янголи мою вечерю. Якщо вареник був проколотий вилкою, то це означало, що трапеза відбулась. Тільки зараз розумію, що то баба проколювала вареники і забирала трохи куті. А скільки радості мені приносило те, що янголи смакували моєю вечерою.
               Моя баба, за теперішніми мірками, була жінкою прогресивною. Мамину сестру народила в тридцять, мама з'явилась на світ, коли бабі було тридцять п'ять. Думаю, вона не спішила. Та й з дідом зустрічались  аж сім років, поки не одружились.
               Мама часто розповідає, що бабця була суворою. Не любила, коли читали і їли одночасно. Бувало, що мамині книги, через цю звичку, опинялись десь на городі. До мене баба ставилась поблажливо. Збивала мені білки з цукром, дозволяла ласувати солодощами. А ще кожного ранку робила сніданок, як у дитячому садочку. Пропустити вранішній прийом їжі було для мене злочином!
              Пам'ятаю, як її обличчя змарніло від хвороби. Помирала бабця важко.  Мені було дивно, що людина, яка знала так багато молитов, не могла просто заснути. Хвороба блискавично швидко вичавлювала з неї  усю життєву енергію. Рано-вранці на Петра і Павла баби не стало. Сусіди говорили, що то велика благодать залишити цей світ у такий день.  Вірю, що бабця в Раю. Вона працювала у різних сферах. Обробляла землю, яка забирала сили фізичні, але давала мудрість і сили духовні. То була жінка, яку вдаряли у щоку, а вона підставляла іншу. То була жінка у пшеничному колоссі.